Loading...

Боротьба з інакомисленням як складова історичної політики

12 января 2019


Чи містить діяльність УІНП прихований антисемітизм?

Частина життя, проведена в радянському періоді, дала мені щеплення від ностальгії за ним, мабуть, на весь подальший час. І мова не про економічні негаразди, хоча черги і порожні полиці пізнього СРСР залишились у пам’яті. Більшу відразу викликало розуміння брехливості і злочинності системи. Прочитаний у сусідів самвидав – «Ферма тварин» та «1984» – навіть дитині дозволив проводити аналогії щодо радянських реалій. Система не терпіла інакомислення, цькуванням намагалась змусити мовчати тих, хто мав іншу думку.

Не шукаючи прямих аналогій радянського минулого в житті сучасної України, мабуть, варто пам’ятати, що реакція громадянського суспільства на рецидиви чи спроби наново повернути старі практики є запорукою існування тих цінностей, які ми називаємо європейськими.

Розуміння важливості цих реакцій змушувало підписати у жовтні цього року відкритий лист проти цькування двох львівських авторів підручника з історії, які «насмілились» написати про колаборацію, зобразивши поруч на сторінці Романа Шухевича. Кілька тижнів тому я спостерігав іншу кампанію, приводом до якої стало інтерв’ю історика і публіциста Василя Расевича. Звичайно, не було жодної несподіванки в тому, що виступ Расевича, постійного критика чинної історичної політики в Україні, приверне увагу українських пропагандистів та ангажованих журналістів. Хоча основні тези виступу науковця обертались навколо не раз представлених у його текстах ідей інструменталізації історії співробітниками Інституту національної пам’яті (УІНП), фальшивої декомунізації, яку здійснюють його чиновники тощо, представники критикованого табору не втратили чергової нагоди виставити себе невинною жертвою, традиційно назвавши критика ворогом України.

Інша справа, що виступ Василя Расевича також викликав реакцію з боку академічних дослідників проф. Лідії Гриневич, або Ігоря Щупака – директора Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума». З повагою ставлячись до обох, не погоджуюсь з їхніми висновками щодо того, що критика з боку Расевича є намаганням показати існування державного антисемітизму в Україні. Я вже не раз чув від людей, думки яких ціную, що українська позиція має бути консолідованою щодо проблемних питань, особливо якщо йдеться про дискусії поза межами України. Але моя позиція полягає в тому, що, прагнучи чесного діалогу всередині і назовні, ми не маємо приховувати проблем та уникати дискусій. Мені здається, що критику українського чиновника та бюрократичної установи не слід ототожнювати з критикою української держави чи суспільства, хоча, у досить радянському дусі, самі чиновники і намагаються подавати це ототожнення.

Попри багаторічні розповіді від очільника УІНП про необхідність обговорення таких питань, як ставлення ОУН до євреїв, співпраця українських націоналістів з нацистами, всі подібні дискусії зводяться або до тези про відсутність антисемітизму в ОУН та «лікарів-євреїв» в УПА, або про неможливість використовувати термін «колаборація», коли мова йде про українців у Другій світовій війні. У подібних «аргументах», як і в евфемізмах про «українсько-польську війну», коли йдеться про вбивства цивільного польського населення окремими загонами УПА, я не бачу жодного бажання діалогу, а бачу тільки намагання замовчувати певні теми та практику навішування ярликів всім, хто пропонує іншу візію.

Так, теза Василя Расевича про те, що продукція/діяльність УІНП містить прихований антисемітизм, як і меседж про очікування каяття від єврейської сторони, як і те, що асоціювання євреїв з більшовицьким режимом є загальною тезою для України, виглядають надмірними. Можливо, це була спроба від початку загострити дискусію – хід, властивий публіцистиці. Хоча слід відзначити й те, що надалі Расевич пояснював, що подібні тези не проговорюються відкрито і мають коріння в націоналістичній літературі та концепціях 1930–1940-х років. Не погоджуюсь я і з тезою про те, що УІНП порушує і порівнює тему Голодомору з Голокостом, навпаки, вважаю і писав про те, що всі роки роботи цього складу УІНП тема Голодомору поступово витискувалась глорифікацією праворадикальних рухів та діячів націоналістичного табору, і лише 85-та річниця змусила співробітників органу активізуватись. Водночас тема Голокосту ніколи не виглядала важливою для УІНП, хоча на словах його очільник постійно підкреслює її важливість.

Старі радянські принципи, коли слова розходяться з ділом, коли декларуються демократичні свободи, натомість затикаються або позбавляються можливості сказати всім, хто має іншу думку, коли кожен, хто має цю думку, відразу оголошується ворогом, ні, не пропаганди, а всього народу/держави, вочевидь, сповідуються творцями історичної політики. Інший принцип, якого дотримується пропагандистський табір та його шанувальники, – бути дуже спостережливими в одних ситуаціях і ніколи не помічати інших. Багато цікавої інформації з цього приводу нам може дати дослідження соціальних мереж – ділянка, важливість якої розуміють наші «історичні чиновники». Один приклад з, так би мовити, недавнього минулого, – голові УІНП не подобається думка посла Ізраїлю про Степана Бандеру, і 14 грудня він пише пост про необхідність наведення аргументів. Найбільше реакцій під цим постом збирає коментар «Коли настани час обговорення участі євреїв в знищині українців хоча б в період червоного терору (збережено авторську граматику, – ред.)?». Але від автора посту жодної реакції, як і щодо коментаря під іншим постом: «Ще треба також їм (євреям) довести їхню причетність до Голодомору». Майже ніколи ви не знайдете реакцію голови УІНП на подібні антисемітські випади на його ж сторінці у Фейсбук. Можливо, логічно було б сказати, що дуже заклопотаний чиновник і не має реагувати на подібні дописи маргіналів. І все ж під одним із цих постів відразу з’явився коментар, який не стосувався теми. І взагалі, у чому точно не можна звинуватити голову УІНП, так це в низькій активності у соцмережах.

Протягом останньої осені я кілька разів стикався із ситуаціями, коли спроба звернути увагу на той чи інший антисемітський меседж у тексті чи пості в соцмережах призводила до бурхливих, гнівних реакцій прихильників пропаганди. На жаль, уже стало традицією, коли люди із вченими ступенями, журналісти в подібних ситуаціях навчились говорити на чорне біле, у приватних розмовах намагаючись довести, що правда не на часі, не треба розхитувати човен і таке інше.

Може здатись, що проблема лише в коментарях маргіналів та відсутності реакції на них з боку «історичних чиновників». На жаль, проблеми цим не обмежуються. Так, деякі ЗМІ стають майданчиками для людей, які сповідують неонацистську ідеологію і називають Голокост вигадкою. Наведу один приклад – квітневу публікацію у виданні «Історична правда», яка стала б приводом для реакції в будь-якій демократичній європейській державі. Автор публікації розмірковував про створення дивізії СС «Галичина» як цивілізаційний вибір українців, який, на його жаль, не справдився, і проект Адольфа Гітлера зі створення «прообразу ЄС» не реалізувався. Відверто кажучи, зайве коментувати цю неонацистську маячню. Повторюсь, у європейській демократичній державі це було б завданням для спеціальних органів. Але журналістів це нітрохи не бентежить. Цікаво відзначити, що до діяльності УІНП «Історична правда» ставиться дуже поблажливо, постійно надаючи місце для публікацій її співробітникам, колишнім або нинішнім, водночас закриваючи таку можливість для тих, хто критикує пропаганду.

Так, «незручний» для подібних ЗМІ дослідник історії Голокосту Юрій Радченко є своєрідною персоною нон ґрата, незважаючи на академічні успіхи (достатньо сказати, що за останні кілька років він єдиний з українських дослідників публікувався у провідних рецензованих виданнях з тематики Голокосту в США, Франції, Ізраїлі). Водночас можна прочитати думки Віталія Нахмановича, дізнавшись, що Голокост не може стати для України такою ж важливою частиною історичної пам’яті, як це сталось у Західній Європі, бо там було Відродження і Просвітництво, а в нас «Голокост – це страшно, але чим він відрізняється від всього іншого» (під цим іншим маються на увазі злочини сталінського режиму!). А звідси і наступна «логічна» теза про те, що Бабин Яр не можна розглядати лише як символ Голокосту. І відразу пригадується виставка до дня пам’яті жертв Бабиного Яру від УІНП, з якої не відразу і відчитаєш те, хто ж був абсолютною більшістю жертв – євреї чи українські націоналісти. Інший момент – виступ київського історика Івана Патриляка, який називав погроми традиційними для Східної Європи, а євреїв і поляків – «гостями в Україні». Чого тут більше, ксенофобії чи наукових поглядів позаминулого століття, з вірою в автохтонне походження націй, зрозуміти важко. Чи можуть подібні заяви звучати в європейській державі XXI століття? Це, мабуть, запитання риторичне.

Так працює пропаганда – не можна помічати тексти і давати майданчик таким історикам, як Юрій Радченко, який пише про колабораціонізм з нацизмом та участь членів праворадикального руху в Голокості, але можна давати слово тим, хто каже, що українські націоналісти були такою ж жертвою, а інші національності повинні почуватись гостями в Україні. Слід сказати, що в дискусіях у соцмережах, навіть у спеціальних фахових групах, подібні заяви з присмаком антисемітизму і ксенофобії звичайно піддавались осуду, але мали і багато прихильників. Критиків же представники пропагандистського табору із задоволенням таврували як «лібералів-ліваків» і ворогів України.

Іноді представники ангажованих ЗМІ пояснюють, що академічні дослідники в Україні живуть у баштах зі слонової кістки, не хочуть і не вміють доносити свої думки до широкого загалу. Впевнений, що подібні пояснення є нічим іншим, як маніпуляцією. В Україні і поза нею за останнє десятиліття з’явилась ціла генерація кваліфікованих фахівців, інтегрованих у цікаві дослідницькі проекти, із власними дослідженнями. Але чи бачимо ми ці тексти на інтернет-порталах, чи бачимо цих фахівців у програмах, які їхні ж творці гучно називають історичними? Якщо й так, то насамперед завдяки тим платформам, які представляють академічні кола і є виявами громадянського суспільства, як «Україна модерна» або «Historians».

Коли громадський сектор в Україні ще достатньо слабкий, а пропаганда і її прибічники такі наполегливі, отримуючи фінансування від держави, чи варто дивуватись, що в сусідній Польщі може з’явитися фільм «Іда» і стати подією національного значення, у Литві пише гострі і суперечливі книжки Рута Ванагайте, а Україна нічого подібного не має за весь період незалежності. Я вже не кажу про Росію, де було знято фільм «Собібор», який намагались представити на премію «Оскар». Так, це черговий приклад російської інструменталізації теми, з основною тезою – тільки радянські євреї були здатні на подвиг, але це і включення теми, як своєї. Водночас Україна, на чиїх землях перед Другою світовою війною проживало майже два мільйони євреїв, німа щодо теми пам’яті про своїх загиблих.

Пропагандисти не захотіли помітити, що там само в Ізраїлі на форумі з Василем Расевичем виступала українська режисерка Вікторія Трофіменко, яка не може знайти в Україні фінансування фільму про події Голодомору, бо сценарій фільму – не чергова пастораль, яку так любить пропаганда, а суперечлива і складна історія людини в тих страшних подіях. Пропаганда ж завжди пропонує тільки прості і порожні відповіді – є у вас вулиця Леніна, значить народжуваність буде меншою, ніж там де її немає.

При использовании материалов сайта гиперссылка на pavlonews.info обязательна

No comments yet.

Имя (required)
E-mail (required - never shown publicly)
URI
Your Comment (уменьшить размер | увеличить размер) Вы можете использовать теги <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong> в своих комментариях.

Архив

Март 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Фев    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Последние статьи

Последние комментарии